28 липня - День вшанування пам’яті Захисників і Захисниць України, учасників добровольчих формувань і цивільних осіб, які були страчені, закатовані або загинули у полоні
Є біль, що не має строку давності. Є втрата, яка стала не лише особистою — а національним обов’язком пам’ятати.
Ми вшановуємо тих, чия смерть стала актом убивства в умовах беззбройного героїзму — коли мовчання звучало голосніше за зброю, коли погляд був відповіддю на катування, а «Слава Україні» — останніми словами свободи.
Ми пам’ятаємо українських воїнів, які в полоні залишилися вірними присязі. Навіть тоді, коли бетонні стіни колоній ставали камерами тортур, а смерть — покаранням за нескореність.
Одна з найболючіших трагедій — ніч з 28 на 29 липня 2022 року. Російські війська обстріляли колонію в Оленівці, де утримували оборонців «Азовсталі». Загинули щонайменше 53 українських захисники, понад 130 — поранені. Це був один з найстрашніших терактів проти полонених.
Ми пам’ятаємо кадри, які закарбувалися в історії не як факт смерті, а як свідчення незламності. Як страта Олександра Мацієвського — снайпера 119-ї бригади, який, дивлячись в очі ворогу, сказав: «Слава Україні!» — і пролунав постріл. Постріл за право залишитися українцем.
За офіційними даними Офісу Генерального прокурора, задокументовано щонайменше 208 випадків позасудових страт українських військовополонених. Лише у 2024 році — вже 149, ще 51 — за перші місяці цього року.
Ми вшановуємо й цивільних українців, які залишилися вірними Україні без зброї в руках. Їхня вірність стала "провиною" в очах агресора.
Буча — символ цього злочину. Щонайменше 637 вбитих мирних мешканців, зґвалтування, катування, пограбування. Але навіть там, де стирали імена — залишалася людська гідність, яка лякала катів більше за спротив.
Цей біль — не минуле. Ми не просто пам’ятаємо смерть — ми вшановуємо силу, що не скорилася навіть перед смертю. Це не про поразку — це про незламність.
Ми схиляємо голови не перед трагедією — а перед гідністю.
Світла памʼять та вічна слава 🕯️
